Дати, особистості

                                                 Час нам випадає один, 

                                              але живемо ми його по-різному...                                                                                            С. Г. Барабаш

        Народилася Світлана Григорівна Барабаш в селищі Олександрівка Кіровоградської області. В 1958 році з відзнакою закінчила Олександрівську середню школу. Працювала кореспондентом районної газети і заочно навчалася у Львівському університеті на факультеті журналістики. Далі продовжила навчання на філологічному факультеті цього ж університету тільки вже на стаціонарі.

  Після закінчення університету Світлана Григорівна потрапила на Донеччину, де викладала українську мову і літературу у вечірній школі робітничої молоді. Далі, з 1972 по 1982 рік, працювала в Донецькому державному університеті на посаді викладача, старшого викладача та доцента кафедри української літератури. Ще в Донецьку захистила кандидатську дисертацію з творчості Андрія Малишка. 

  С.Г. Барабаш мала звання: відмінник народної освіти України, заслужений працівник освіти України. З 1993 року обіймала посаду завідувача кафедри українознавства Кіровоградського державного технічного університету, перед тим плідно працювала у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В.К. Винниченка.  

  Світлана Григорівна Барабаш відома не лише в регіоні, а й в Україні як дослідниця української духовної культури, чиї ґрунтовні праці становлять помітний внесок у розвиток сучасної української гуманітарної науки. С.Г.Барабаш створила в області крайовий осередок Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги та міську організацію "Союзу українок", була членом комісії по присудженню обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка, членом обласної ради Конгресу української інтелігенції.

  Світлана Барабаш - лауреат обласної журналістської премії ім. Володимира Винниченка, обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Авторка понад 200 наукових праць і поетичної збірки "Золоті причали", яка побачила світ у місті Кіровограді в 2000 році.

С.Г.Барабаш, нагороджена медаллю "Петро Могила", орденом "Княгиня Ольга" ІІІ ступеня, все життя була відданою патріоткою-просвітянкою.  

Померла 28 квітня 2007 року.  

Він був одним із батьків новочасного українського театру,

визначним артистом та при тім великим драматургом,

якому рівного не має наша література.

І. Франко

 Народився Іван Карпович Тобілевич у родині збіднілого шляхтича, керуючого поміщицького маєтку.

  У 1859 році закінчив з відзнакою Бобринецьке трикласне повітове училище і пішов працювати писарем у канцелярію поліцейського пристава в містечку Мала Виска (Кіровоградської області), пізніше став канцеляристом міської управи. З 1865 року Іван Тобілевич працює в повітовому, потім у міському поліцейському управлінні в місті Єлисаветграді. У 1868-1869 роках — секретарем міського поліцейського управління в Херсоні.

Найбільше Іван Карпенко-Карий прославився як драматург. Перші його твори з’явилися в 1883 році (оповідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п’єс, для яких характерні жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, фарс),  дотичність до світової культури (паралелі з творчістю Шекспіра, Кальдерона, Бомарше, Гоголя), біблійні мотиви.

  Працюючи на сцені з 1889 року і до кінця життя як професійний актор, Іван Тобілевич створив цілу низку неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру і передумовою виникнення театру сучасного. Його акторська палітра мала широкий діапазон — від яскраво-комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів. Тобілевич-актор досягав вершин простоти і правдивості, опираючись на психологічну заглибленість, безпосередність і щирість гри. Кожен його персонаж позначений особливим українським колоритом.

  У 1906 році Іван Карпенко-Карий захворів, залишив сцену і виїхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 року він помер у Берліні. Тіло було перевезено в Україну і поховано на кладовищі в селі Карлюжини біля хутора Надія, поблизу Єлисаветграду. 1956 року Хутір Надія оголошено державним музеєм-заповідником.

  У 1970 році під час святкування 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) за участю найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва "Вересневі самоцвіти", яке з 1990 року стало Всеукраїнським.

Володимир Винниченко - незвичайно цікава, оригінально мисляча людина письменник і філософ, письменник і публіцист, письменник і політик.

  Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту на Херсонщині (тепер - Григорівка Кіровоградська область); навчався у сільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічій класичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, - жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод, духовну сліпоту й відчай.

  У Златополі В. Винниченко екстернатом складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету.

  У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»).

  Життя Винниченка сюжет для пригодницького роману, творчість Винниченка прорив українського мистецтва до європейського культурного простору. Він здобувся за життя унікальної слави і популярності.

  І.Франко, у своїх літературних оглядах, прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи "незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя" і порівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним.

  Людей, котрі близько зналися з ним, вражали його дивовижна працьовитість, фантастична енергія, ідейна несхитність. Письменник залишив нам понад 100 оповідань, 14 романів, 41 книжку, щоденникових записів на 13 тисяч сторінок, величезне листування, безліч задумів, мрій, завершених, але не опублікованих праць. Саме Винниченко автор славнозвісних чотирьох Універсалів.

  Він був ще й талановитим живописцем! Крізь усе своє життя Винниченко проніс захоплення малярством.

  Роки війни підірвали здоров'я Винниченка. 6 березня 1951 р. письменник помер, похований на цвинтарі Му-жена поблизу Канн у Франції.

  Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України.

Його твори пробуджують національну свідомість.